Нервова анорексія- це психічний розлад, який супроводжується зменшенням споживання їжі та внаслідок цього критичним зниженням ваги тіла, що може призвести до фатальних наслідків. Оскільки в Україні не ведеться статистика смертності через розлади харчової поведінки, наведу статистику США. Більше ніж одна людина помирає щогодини через розлади харчової поведінки, у списку яких є й анорексія. А це понад 10 000 смертей щороку в США.
Які причини виникнення анорексії?
Про це детальніше можна дізнатися із дослідження, яке проводилося серед студентів першого курсу КНТЕУ, факультет економіки, менеджменту і права. До вибірки входить всього 83 особи, 58 з яких- жінки, а 25- чоловіки.
Засоби масової інформації посідають перше місце (77,9%) у списку причин виникнення анорексії.
Варто також зазначити, що дослідження проводилося в 2011 році, і вже тоді ЗМІ відігравали ключову роль у тому, що людина думає про своє тіло. Зараз, коли у нашому розпорядженні Інстаграм, Фейсбук, Телеграм та інші соціальні мережі, вплив думки соціуму ще більше посилився. Люди стають залежними від кількості лайків на своїх фото. А негативні коментарі можуть спричини появу нових комплексів і установок.
На другому місці – сім’я (16,1%).
Батьки-це ті люди, які формують нашу самооцінку, закладають основи уявлення про себе. Якщо дочка постійно бачить, як мама виснажує себе дієтами, вона братиме з неї приклад. Якщо батько говорить своїй дочці, що вона товста, що треба менше їсти, або постійно жартує про її вагу, це може призвести до появи анорексії у дитини.
Спадковість (2,6%) – не остання з причин виникнення анорексії.
Наприклад, часто чоловіки, які хворіють на анорексію, мають спадкову шизофренію. Або ж їхня мати в молодості перенесла шизофренію із симптомами анорексії.
На останньому місці вплив знайомих (1,3%)
Попри те, що цей пункт останній у списку, не варто ним нехтувати. Те, що спосіб життя близьких людей впливає на наше світосприйняття і наш спосіб життя – це очевидно. І якщо котрийсь із наших знайомих почав захоплюватися надмірними дієтами, ходити у спортзал, то він і нас може непомітно втягнути у це. Спрацьовує ефект навіювання, особливо коли людина постійно говорить про те, як добре бути худою, як це красиво і тд. З часом ми ніби заражаємося цією думкою і починаємо вірити у неї.
Як говорять про анорексію в літературі?
У книзі “Цього ранку я вирішила перестати їсти” авторки Жюстин, дуже яскраво, дуже реально передаються всі реалії хвороби, тому що розповідь ведеться від першої особи. Ця книга написана з життя, авторка в ній розповідає про себе: “Я нічого не знаю про цю горезвісну анорексію, про яку мені кажуть, і абсолютно не почуваюся хворою. І те, що останнім часом мені постійно про неї нагадують, мене дратує. Коли тебе сприймають, як хвору, це принизливо. Я дуже добре почуваюся,”-
із цього уривку видно, що дівчинка не хоче усвідомлювати того, що вона хвора. Тобто її сприйняття свого тіла і того, що вона робить, є неправильним. Однак вона не може побачити цього через зануреність у хворобу.
У книзі вона описує, як відчайдушно прагне схуднути. Як їй здається, що вона зможе вчасно зупинитися на досягнутій вазі: “Я тримаюся два місяці і втратила вже майже десять кілограмів. Ще трохи, і я остаточно впораюся з цим надто повним тілом, надто жадібним до смачненького і жирненького. Покінчено з тортами, тістечками з кремом, з хлібом, сиром, і шоколадом. Шалена завзятість допомагає мені впоратися з муками голоду.”
Між явними ознаками хвороби авторка уривчасто, ніби між іншим розкриває психологічні причини анорексії. І робить вона це простою, живою мовою, яка іноді стає схожа на сповідь або крик душі:
“Мені набридло підкорятися. Набридло бути слухняною дівчинкою, найкращою ученицею в класі. Мені набрид мій батько, який повертається додому пізно ввечері і їсть один у себе в кабінеті. Набридли суперечки, почуття відповідальності. Набридли неділі, заповнені суперечками. Набридло все, що раніше здавалося нормальним. Коли раніше? Зараз я вже точно не знаю. Слово “набридло” виражає те, чого я не знаю про себе і своє коротке життя”.
Героїня веде нас важким шляхом від початку хвороби і аж до самого одужання. Вона в деталях розповідає, як її водили до різних лікарів, змушували їсти, клали в лікарню. Особливо болючим і неприємним моментом став той, коли їй запихали зонда. Саме в цій сцені розкривається вся трагічність ситуації, в якій опиняється людина з анорексією:
“27 червня 2005 року горезвісний зонд входить у моє життя. Які тортури! Треба нахилитися вперед. Сковтнути. Тобі відкривають гортань. Медсестра бере трубку, схожу на спагеті, яку потрібно вдихнути носом, щосили нахиляючись вперед. Потім можна знову підняти голову, трубка обпікає весь стравохід, спускаючись вниз до середини шлунка. За допомогою крапельниці медсестра накачує повітря в макаронину, що стирчить з мого носа.”
Ця книга допоможе побачити світ людини, хворої на анорексію, зсередини.
Книга Йоанни Ягелло “Тирамису з полуницями” теж якоюсь мірою розкриває проблему анорексії. Хоч головна сюжетна лінія побудована навколо Лінки Барської та її сім’ї, але саме у цій частині багато уваги приділяється її подрузі Наталі. Дівчина непомітно для самої себе втягується у небезпечну гру під назвою анорексія і вже не може зупинитися.
“У цьому й полягає парадокс. Тобі здається, що ти пануєш над власним життям, бо не їси. А не їси тому, що вже не пануєш над власним життям. Бо голодування – це така ніби-влада,” – говорить до своєї подруги Наталія уже під час лікування від хвороби.
Ця цитата дуже точно описує ту незадоволену потребу, яку часто ставлять перед собою люди, хворі на анорексію. Їм не вистачає відчуття контролю над власним життям, можливості самостійно приймати рішення і впливати на думку оточуючих про себе. Таким чином, вони вирішують взяти під контроль своє тіло. Вони думають, якщо змінять його, то змінять ставлення навколишніх до себе, доб’ються прийняття. Але вони зовсім не усвідомлюють, що таким чином ними керує хвороба. Їхнім життям керує хвороба, а не вони самі керують ним.
“А мама, побачивши, що я розклеїлася, принесла мені що? Гаряче какао! Ні, хай йому грець, це ж сто п’ятдесят калорій. Або й більше, залежно від того, поклала цукор чи ні… І на якому молоці. Довелося ним полити орхідею, і тепер я не знаю, чи вона не зів’яне, а це ж моя улюблена.” Тут ми бачимо, що люди з анорексією схильні підраховувати, скільки у кожному продукті калорій. Якщо це перевищує ними ж самими встановлену норму, вони не будуть цього вживати. Хворі страшенно бояться набрати вагу через з’їдену калорійну(на їх думку) їжу.
“І чого їй заманулося бігати? Уся решта їй вдається, а з біганням завжди найгірше, і все -таки вона вперто намагається знову й знову… Зрештою, Наталія знала, чому. Біг спалює багато калорій. Він дуже ефективний, коли хочеш схуднути. Наталія відчула слабкість, але продовжувала бігти. Піт заливав їй очі”. Дівчина виснажує себе надмірними тренуваннями, щоб скинути уявну зайву вагу. Тут стирається межа між бажанням досягти ідеального тіла і подобатися собі та ненавистю до себе, яка проявляється у знущанні над своїм тілом.
“У Японії ідеальна жінка виглядає геть інакше й нагадує дівчинку-підлітка. Вона має бути тендітна, з маленькими грудьми, худенька. У волоссі носить бантики на ногах- білі гольфи. Але в інших азіатських країнах ідеал краси шокує ще більше. На щастя, у Китаї вже вимерло останнє покоління жінок, яким туго бинтували ноги в ранньому дитинстві, що в кожної десятої призводило до загибелі, не кажучи вже про неймовірний біль та страждання….Африканські канони краси також можуть шокувати європейців: пігмейки спилюють собі зуби трикутниками, а масайки голять голови. У Південній Єфіопії жінки одного із пастуших племен укривають тіло шрамами”. Це уривок із блогу Лінки про різні канони краси. Читаючи його, розумієш, що анорексія- це ніщо інше, як ще один нав’язаний суспільством стереотип, який вганяє у рамки. Це показує, що всі ці стандарти придумали самі люди, і часто вони просто позбавлені сенсу, а то й небезпечні для життя.
Корисною буде книга “Війна з їжею” Іванни Самойленко, де вона не тільки розбирає хворобу на частинки як психолог і дає практичні поради, але й водночас ділиться своїм власним досвідом боротьби з хворобою.
“Мої думки здавалися мені нормальними, поки я не побачила їх збоку. Випадково натрапивши на уривки щоденників хворих на анорексію в одному психологічному посібнику, я відчула сильний страх. Такий страх, як ми відчуваємо, коли нас ледь не збило авто:обличчя блідне, душать сльози. Я зрозуміла, що читаю власні думки. Коли їх авторкою була не моя хвора психіка, а чужа, вони здавалися думками людини, яка знущається з себе”, – ось так пише жінка про власне усвідомлення своєї хвороби. Тут вона описує, яким насправді є болючим, але вкрай потрібним момент прийняття своєї анорексії. Адже лише з прийняття починається боротьба.
“Дослідженнями Національного медичного університету США (NCBI) було встановлено, що в людей, хворих на анорексію, при виборі їжі а кілька разів підвищується діяльність тієї частини мозку, яка відповідає за контроль і зміну природної поведінки та системи реакцій. Це відкриття стало проривом у вивченні загадкового розладу:зміна харчової поведінки відбувається на рівні нейронів”…
Із цієї цитати можна зрозуміти, що анорексія – це не проблема нашого тіла. Це проблема, яка живе глибоко у нашому мозку. А, отже, без допомоги психологів чи психотерапевтів цю проблему вирішити не можливо. Наприклад, насильно годуючи людину без належної психологічної підтримки, навряд чи ми досягнемо результату. Набрані кілограми людина з легкістю скине, викликавши блювоту, адже у своїй голові вона досі прагне схуднути.
Автор тексту – Анна Казмірчук.
Продовження дослідження про нервову анорексію читайте в наших наступних публікаціях.
