Україна вже десятий рік у стані війни. І нехай цей стан не називають так, як є, та у ньому, на жаль, гинуть і цивільні, і військовозобов’язані, й ті, котрі ніколи не тримали зброю в руках. Вони втрачають оселі, родини, роботу, дітей. Як вони вижили б у такому нерівному двобої без допомоги нас, цивільних, тих, хто в тилу?
Напевно, ворог усе ж не врахував, що коли ведмідь полізе у наш вулик, ми, як бджоли, згуртуємось у рій і поженемо його, клишоногого, далеко від українських кордонів.
І згуртувалися! На моїй «малій батьківщині» у с. Морозівці Хмільницького району колишній сільський голова Петро Іщук зараз, під час війни, надзвичайно переймається долями земляків, котрі боронять українську землю від орків. Морозівська територіальна громада зараз підпорядкована Уланівській ОТГ, отож, тепер Петро Іщук, який обіймає посаду начальника відділу соціального захисту населення Уланівської ОТГ, запропонував у Морозівці організувати справжній волонтерський центр, де можна готувати страви для хлопців, котрі служать у ЗСУ, воюють, віддають життя за нас, і для них можна випікати хліб, пироги, заготовляти овочі, збирати домашню продукцію в односельчан… І люди погодились! Приносили власні кошти, знаючи, що вони підуть на потрібну справу. Знайшлися добродії, меценати, котрі разом із Петром Івановичем пообіцяли їм фінансову підтримку для облаштування кухні, місця для зберігання продуктів, та й власне — продукти, дрова для опалювання… Не підвели – зробили надзвичайно багато! Морозівські дівчата й жінки досі згадують, як уперше на новій кухні доводилось переробляти 200-кілограмове порося, котре їм привіз Хмільницький міський голова Микола Юрчишин. Тут були водночас і подяка, і захоплення, й острах. Але, як кажуть, очі бояться, а руки роблять. А народний депутат України Петро Юрчишин надовго забезпечив борошном створений волонтерський центр: 2 тонни пересіяли його морозівські господиньки, то також добрим словом згадують благодійника.
…Тут, де колись була моя 8-річна школа, у кількох колишніх приміщеннях створили водночас кухню, де нині дві Людмили, Юля, Олена та Лариса чи не щоденно виготовляють страви для наших захисників; пекарню, де випікають надзвичайно смачний домашній хліб у круглих формах у справжній українській печі; є приміщення для зберігання борошна, а також для овочів, котрі ці ж жіночки сіють, насаджують, обробляють, вирощують власноруч, а потім солять, маринують, виготовляють голубці, готують салати, заморожують і тепер щотижня надсилають нашим «котикам» на передову. Є в селі чимало таких, хто допомагає, чим може: приносять яйця, сало, олію, консерви, смажать деруни й котлети, нарізають салати, ліплять вареники, діляться й коштами, засобами гігієни… Особлива подяка Надії Козак, Люсі Іщук, Любі Котик, Майї Недолі, Володимиру Кондратюку, Катерині Стефанській, Тетяні Блажевській, Лілії Іщук, Тетяні Гуменюк, Марині Іщук та сім’ї Тамари Гутнік, іншим. Майже щомісячно діляться коштами зі своїх пенсій навіть пенсіонери, серед яких і ті, що не проживають у селі, але мають тут рідню. Під час літньої спеки була гостра потреба у воді, то як не подякувати і не згадати, що її цілими упаковками привозили Сергій Дроненко, Леся Стрілецька, Люда Скрипник, Олена Рижук…
Є й інші, які скептично спостерігають, що ж буде надалі, й переконані, що на одному ентузіазмі ніхто б не працював. Як виявилось, не все оцінюється грішми, бо совість – вона завжди була і є на першому місці.
Як розповідають жінки, вболівають про кожного із земляків, кого війна закинула у самісіньке своє горнило, вони не можуть по-іншому, бо, напевно, немає таких родин в Україні, кого б вона не зачепила. А вона, на жаль, торкнулася майже усіх, хто зараз тут працює для фронту і задля нашої спільної ПЕРЕМОГИ.
Повірте, їхню працю гідно й щиро оцінюють наші захисники, яким у вантажній автівці на різні напрямки розвозить надзвичайно смачні сільські страви відчайдушний волонтер Роман Федоришин разом зі своїми помічниками і друзями. Про щирість та повагу до морозівських берегинь свідчать синьо-жовті прапори й надписи на них у приміщенні своєрідної волонтерської кухні. А мою увагу привабив ще один офіційний документ, який свідчив, що на звернення військовослужбовців, котрі боронили Україну на Херсонському напрямку, мої земляки закупили та відправили 4 червня цього року два FPV – дрони-камікадзе військовій частині А 2613. Кошти назбирали, коли ще щедрували й колядували! Доклали, звичайно, до загальної суми, але жодної копієчки не витратили задарма – тут до бухгалтерії не придертися. Все для ПЕРЕМОГИ!
Морозівський домашній хліб із задоволенням купують і на святкових ярмарках, і під час суботніх сільських розпродаж. При цьому біля лотка із хлібом «Перлина Поділля, с. Морозівка» є скринька з надписом «КОШТИ ДЛЯ ЗСУ»: люди вкидають, скільки не шкода, натомість мають гарну паляницю, а волонтери з Морозівки – кошти для закупівлі необхідних речей і продуктів для наших оборонців.
… Минулого місяця у моїх земляків з’явилася машина, але не та, що їздить, а яка тісто місить! Ідею для її придбання запропонувала Альона Клименюк із Уланова. Кошти збирали «з миру по нитці», але вже за 2-3 тижні збір закрили! А ще кілька місяців тому Клименюки придбали мікроавтобус, на якому є надпис «РУСЛАН КЛИМЕНЮК (ДЄД) РАЗОМ З НАМИ У СТРОЮ!». Адже понад рік тому поховали в Уланові загиблого на війні їхнього 25-річного сина Руслана. Материнський біль невгамовний, тому Альона разом із чоловіком Олегом та родиною намагається якомога більше допомогти нашим синам, чоловікам, племінникам, нашим незламним захисникам.
Тістоміс, який привіз старший син Клименюків — Юрій, полегшив роботу морозівським господинькам, а встановив агрегат і налаштував електрик Михайло Стецюк. Нехай хоч тепер уже не болять жіночі руки вимішувати тісто по кілька годин, аби випекти у печі дванадцять сонцесяйних і духмяних паляниць.
… Пічка дихає теплом, дитинством і цілушкою від домашнього хлібчика. Хоч окраєць, але обов’язково потрапить до руки того, хто іншою стискає автомат. Недарма, напевно, кажуть, що коли буде хліб на столі, то й встановиться мир на землі.
Низький уклін вам, мої морозівські земляки!
Слава Україні!
Тамара Грамарчук, м. Гайсин.
